територія колишньої Австро-Угорщини конституюється як незалежна Українська Держава. В результаті перемоги на західноукраїнських землях Листопадової національно-демократичної революції 1 листопада 1918 р. у Львові, Станіславі, а до 13 листопада у всіх повітових центрах краю була встановлена українська влада. Згідно з “Тимчасовим основним законом про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії”, ухваленим УНРадою 13 листопада 1918 р., новостворена держава отримала назву Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Її державними атрибутами були синьо-жовтий прапор та герб у вигляді золотого лева на синьому тлі. Границі громад і повітів у Східній Галичині у період ЗУНР лишилися ті самі, що за Австрії. У кінці грудня 1919 р., у зв’язку з подіями українсько-польської війни, уряд ЗУНР переїхав у Станіслав, який на період з 23 грудня до 25 травня 1919 р. став столицеюЗУНР.

         3 січня 1919 р. була прийнята “Ухвала Української Національної Ради про злуку Західно-Української Народної Републики з Українською Народною Республікою”. Урочисто Акт злуки ЗУНР і УНР в єдину соборну державу був проголошений 22 січня 1919 р. на Софіївському майдані у Києві.

Після проголошення злуки ЗУНР змінила свій державно-правовий статус і стала складовою частиною УНР зі зміненою офіційною назвою – як Західна Область Української Народної Республіки (ЗО УНР). 14 травня 1919 р. польські війська розпочали наступ проти Галицької Армії, а війська королівської Румунії окупували Покуття. Уряд ЗО УНР 25 травня змушений був покинути Станіслав, а 16–17 липня 1919 р. уряд і Галицька Армія перейшли р. Збруч. Західні землі України, у т. ч. Галичина, з липня 1919 р. знову опинилася під польською окупацією. З літа 1920 р. на окремій території області – частині Галицького і Рогатинського повітів – перебували війська Червоної армії. У Галичині загалом 16 з 52 повітів були зайняті радянськими військами, а 15 липня Галревком проголосив створення на її території Галицької Соціалістичної Радянської Республіки.

    Наприкінці серпня 1920 р. польському війську вдалось завдати поразки більшовицькій армії. У другій половині вересня ці території знову були окуповані Польщею. Незважаючи на польську окупацію, до 1923 р. Галичина мала окремий державно-правовий статус, зафіксований у численних міжнародних документах: Сен-Жерменському договорі, рішенні Верховної Ради Паризької конференції від 25 червня 1919 р. та в затвердженому нею 1 листопада 1919 р. Статуті для Східної Галичини, актах, прийнятих у Севрі (10.06.1920), Спа (10.07.1920), на засіданні Ліги Націй 23 лютого 1921 р. та ін. Сувереном Східної Галичини за міжнародно-правовими нормами були країни Антанти; вона була підмандатною територією Ліги Націй, а Польща, будучи лише її тимчасовим військовим окупантом, отримувала мандат на управління нею за умови запровадження автономії з окремим сеймом.Уряд ЗУНР (з початку 1920 р. уряд ЗО УНР повернувся до попередньої назви), на чолі з диктатором Євгеном Петрушевичем, перебуваючи у Відні, домагався скасування прав Польщі на тимчасове управління Галичиною і

Волинню. Уряд ЗУНР в екзилі підготував і запропонував Лізі націй 30 квітня 1921 р. проект “Основ державного устрою Галицької Республіки”, який передбачав утворення незалежної і суверенної держави з республіканською формою правління, але ця ідея не знайшла розуміння в лідерів західних держав. 14 березня 1923 р. Рада Послів Великобританії, Франції, Італії, Англії

та Японії, розтоптавши право українського народу на самовизначення, визнала східні кордони Польщі й прийняла рішення про передачу їй Галичини, за умови надання краю територіальної автономії. Проте, закріплюючи “польський стан посідання” на українських землях, окупаційні власті проводили політику злиття Галичини з етнічною Польщею. 30 січня 1920 р. уряд скасував Галицький крайовий сейм і Крайовий виділ. Таким чином, автономію Галичини, яку вона мала за